Понад 10 років мої батьки мріяли про дитину. І коли нарешті вийшло і народився я – просто уявіть, наскільки вони були щасливі? А тепер ви дивитесь на моє фото та читаєте ці рядки, бо мене вже немає... Мене вбили російські військові, коли я допомагав з евакуацією тварин із екопарку Харкова. 

З дитинства я був наче професор-палеонтолог, обожнював все про динозаврів. Міг говорити про них нескінченно! Також любив розповідати, що в мене трапилося за день, які нові цікаві для себе факти дізнався. Був відкритим до спілкування з рідними.

Змалечку займався айкідо, полюбляв спорт. У школі більш за все подобались гуманітарні предмети. Вчителі згадують мене спокійним, відповідальним, зібраним і соромʼязливим.

Як подорослішав, почав віддавати перевагу технологіям замість спорту. Ходив до компʼютерної академії, дуже любив техніку. Майбутнє хотів повʼязати з комп’ютерними іграми. Щоб втілити свою мрію, наполегливо вивчав англійську. Також я гарно малював – хоч і ніде не вчився цьому.

Коли Росія почала повномасштабний наступ на Україну, ми з батьками залишались вдома. За можливості допомагали з евакуацією тварин з місцевого екопарку. Бо хто б про них попіклувався, якщо не ми? Російська ракета прилетіла просто по території екопарку, коли там був я з батьками та іншими працівниками. 

Тепер у родині мене згадують яскравим сонячним промінчиком, який згас дуже рано…